Прогулянки вільного духу

Небо , блідо-меланхолійно-блакитне, простягалося, скільки сягало око, як забутий літній спогад, відтінений солодкістю й смутком. Я йшов цими знайомими вулицями, де кожен крок ніби пробуджував стару згадку, далекий відгомін минулого часу. Обличчя, повз яких я проходив, були розмитими, загубленими у своїй шаленій гонці, поглиненими світом, який керував ними, не усвідомлюючи цього. Вивіски спалахували, як штучні зірки, а рекламні щити шепотіли ефемерними обіцянками, бажаннями, вигаданими в далеких кабінетах, далеких від реальності серця. Але нічого з цього не вплинуло на мене.

✨

Був час, коли я, як і вони, бігав за цими химерами. Кожен предмет, кожне слово, кожен образ, здавалося, мали вагу, велику важливість, як невидимі ланцюги, що скували мене. Я думав, що я вільний, але я був лише відображенням очікувань цього світу, маріонеткою в ляльковому театрі. Сьогодні, гуляючи цим знайомим містом, все здавалося мені чужим, наче мене вже не було. Шум, натовп, гасла маршу ковзали по мені, не торкаючись мене.

Я відчув вітер на своєму обличчі, свіже повітря нагадало мені про простоту речей, основне, про що я забув, цю істину, якою я знехтував.

✨

Минає час, а разом з ним це невгамовне прагнення до більшого й більшого, це бажання здобувати та догоджати. Але мені більше не потрібна ця шалена поспіх. Я відчуваю дивну відстороненість, ніби ті невидимі узи, які колись стримували мене, нарешті розірвалися. Кожен крок стає легшим, кожен вдих глибшим, як солодке і рятівне відпускання. Я навчився відсторонюватись від того, що мені нав’язували, слухати те, що справді резонує в мені, приймати власні справжні та щирі бажання.

💫